Сьогодні «Дзвінок» є об’єктом маскульту. У вже досить-таки далекому 1998 році (як-не-як, а минуло вже 11 років) вийшов фільм, який можна назвати каталізатором цього культу та ластівкою відродження жанру жахів у Японії - “Ringu” Хідео Накати, який дуже багато хто вважає фільмом, що був знятий за оригінальним сценарієм, що не відповідає дійсності. Цей фільм на сьогоднішній день залишається найкасовішим японським фільмом жахів (15,9 біліонів єн - а це 137,7 міліонів доларів, при смішному бюджеті в 1,2 мільйони доларів ), тому зовсім не дивно, що виникла така думка. Насправді ж у цього фільму було 2 попередники - це його літературне джерело “Ringu” Сузуки Кодзі (Suzuki Koji) та телеверсія «Дзвінок: повна версія» (“Ringu: Kanzen-ban”, 1995). 

Роман Кодзі користувався досить великою популярністю, тому дивно, що пройшло стільки часу (1993 - 1998), поки було зроблено першу кіноверсію (на сьогоднішній день їх 3). Кодзі називають японським Стівеном Кінґом, однак це порівняння стосується лише популярності цих письменників, тому що перший, насправді, не такий продуктивний у жанрові жахів (лише 4-5 книг - «Дзвінок» (“Ringu”, 1993), «Спіраль» (“Rasen”, 1995), «Петля» (“Rupu”, 1998), «Народження» (“Basu Dei”, 1999, збірник оповідань) які іноді видають одним томом під назвою «Світ дзвінка», а також збірник оповідань «Темні води» (“Honogurai mizo no soko kara”)) - раніше він писав книги з домогосподарства та про виховання дітей (у письменника двоє дочок) - , та прийоми жахливого у нього дещо інші: у нього практично немає «нагнітання» атмосфери, зате дуже багато детальних описів різної рутини, якими грішить і Кінґ - жахливе у Кодзі трапляється раптово, і часто не очікувано (звичайнісіньке «Бу!!!»). Японська література сама по собі видається консервативною та сухою, на відміну від західної, тому не кожному до вподоби. Однак сьогодні кожен бажаючий має змогу оцінити творчість Кодзі особисто - у 2006 році видавництво «Амфора» встигло випустити увесь «Світ дзвінка» (він доступний як окремо виданими романами, так і в антології - 25-26 грн. та 45-47 грн. відповідно). До речі, Садако та її мати, Ямамура Шизуко (Yamamura Shizuko), основані на справжніх особистостях - на Міфуне Шизуко (Mifune Chizuko, народилася 1886 року, покінчила життя самогубством 1911, після невдалої демонстрації її можливостей провидиці у 1910) та Такахаші Садако (Takahashi Sadako), однак насправді ці жінки не були родичами, хоча працювали з професором Фуку раї Томокіші. 

Багато хто навіть не здогадується про існування японського оригіналу, бачивши і чувши тільки американську версію Гора Вербінськи. А ще більше здивував би таких людей факт, що насправді версій «Дзвінка» аж 4 - японська телеверсія «Дзвінок: повна версія», «Дзвінок» (1998), корейська версія «Вірус дзвінка» (1999, єдина екранізація, у якій зберегли той факт, що Садако була гермафродитом), і вже насамкінець вийшла американська версія, у 2002 році (“The Ring”). 

У японській кіноверсії Хідео Накати (Hideo Nakata), який до того зняв лише один фільм («Актриса-привид», 1996), зробили з романом те, що й слід було - Хороші Такахаші, сценарист, вкоротив нудні моменти, і залишив найсуттєвіше. Було додано таку ефектну сцену, як поява Садако з телевізора, оригінально підійшли до зображення головного антагоніста - наприклад, сцена, коли вона вилазить із колодязя, показує Рі Іноу, актрису театру кабукі, що використовує перебільшені посіпування та подригування кінцівками для передачі емоцій, у зворотній зйомці - таким чином була досягнуто сильне відчуття незвичності. Були зроблені деякі зміни - головний герой стає жінкою, забирається гермафродитність Садако, Асакава перетворюється з простого товариша на колишнього чоловіка - та це зовсім не завадить насолодитися переглядом фільму тим, хто читав і вподобав роман. Чесно кажучи, я досить скептично сприйняв гендерну зміну, однак був приємно здивований тим, яким близьким фільм залишився до оригіналу. Так, було зроблено безліч модифікацій роману, то багато з них пішли на користь сюжетові - перше за все, зникла нудятина, по друге, додалася доля жахливого, а безколірні детальні описи пошуків, поїздок та будинків були замінені потужною атмосферністю, що створювалася грою акторів, похмурими декораціями та освітленням і чудовим саундтреком. Екранізація була настільки успішною, що спровокувала 2 рімейки, але жоден із них не перевершив оригінал, і на сьогодні це найуспішніша кіноверсія роману, оскільки її попередник - телеверсія - був жахливим провалом: Садако грає сяюча здоров’ям та молодістю Міура Аяно, якій саме місце на пін-ап портретах; вона з’являється оголеною, забираючи життя жертв, і виглядає дуже гарно, але аж ніяк не жахливо - про смерть від рук такої дівчини можна тільки мріяти. 

Режисуру Накати одразу ж помітили у Голівуді, тому не дивно, що його запросили робити сіквел «Дзвінка» Вербінські - «Дзвінок 2» (“The Ring Two”, 2005). Цікаво, що цей фільм не оснований ні на японських версіях, ні на книгах Сузуки Кодзі, і є оригінальною історією. Однак доля фільму у бокс-офісі дещо дивна: фільм з’явився в кінотеатрах 18 березня 2005 року, одразу ж за «Прокляттям» Такаші Шімітсу студії “Ghost House”, що було спродюсоване славнозвісним Семом Реймі (це теж рімейк японського фільму “Ju-on” 2000 року того ж Takashi Shimizu , і фільми суттєво не різняться, навіть Мішель Геллар нічого не псує), і хоча на перших же прем’єрних вихідних зібрав 35 млн. дол. (у 2 рази більше фільма Вербінськи), Шіміцу та Реймі обігнали їх як на прем’єрі (40 млн. дол.), так і в цілому - 75 млн. дол. проти 110 млн. дол.